Уночі проти 29 липня 2022 року в бараку колонії в Оленівці пролунали вибухи. Загинули 53 українські військовополонені, більш ніж сотня дістала поранення. Розповіді тих, хто вижив, вказують на відповідальність Росії — так це сформульовано у звіті експертів Московського механізму ОБСЄ, представленому восени 2025-го.
Через чотири роки після Оленівки питання, яке ставлять родини, звучить незмінно: хто конкретно за це сяде. Той, хто заклав вибухівку? Начальник колонії? Чи ті, хто в московських кабінетах роками робив вигляд, що нічого не відбувається?
Міжнародне право відповідає: усі троє.
Це не поодинокі епізоди — це система
Управління Верховного комісара ООН з прав людини підтвердило страту російськими військовими 129 українських військовополонених та осіб, які вже не брали участі в бойових діях. Останній звіт, оприлюднений у червні 2026 року, додав ще один моторошний штрих: щонайменше 16 таких страт сталися лише за період із середини листопада 2025-го до січня 2026-го.
Експерти Московського механізму ОБСЄ порахували інше — масштаб самого полону. Від лютого 2022 року в російських руках побували щонайменше 13 500 українських військових. 169 загинули там. Із розповідей звільнених випливає, що 89,4% зазнали жорстокого поводження в тій чи іншій формі.
Голова Харківської правозахисної групи Євген Захаров говорить іще прямішими цифрами.
«Серед військовополонених катуванню було піддано 95%. Я не бачив жодну людину серед тих, хто потрапив до росіян, яка б не була жертвою катувань або нелюдяного поводження», — сказав правозахисник на презентації проєкту з документування злочинів у Львові в липні 2026 року.
Ключове слово у висновках ОБСЄ — «системний». Місія зафіксувала: катування не зводяться до окремих випадків, ці практики толеруються російською владою, а подекуди, ймовірно, координуються на державному рівні. «Привітальні побиття», струм, собаки, імітації страт — той самий набір у різних колоніях за тисячі кілометрів одна від одної. Так не буває випадково.
Україна веде свій рахунок. Станом на 2 липня 2026 року розпочато 223 504 кримінальні провадження щодо злочинів військових РФ та їхніх пособників — 206 361 із них кваліфіковано як воєнні злочини. За останній рік про підозру повідомлено 349 особам, 258 справ пішли до суду, 97 осіб уже мають вироки.
Полонений — не «затриманий за протидію спецоперації»
Женевська конвенція III 1949 року писалася саме для таких ситуацій. Людина, яка склала зброю, більше не є комбатантом. Убивати її, катувати, принижувати заборонено абсолютно — без винятків на «воєнну необхідність», без права на відплату, без посилань на наказ.
Росія обходить цю рамку словом. Українських військових вона називає «особами, затриманими за протидію спецоперації» — тим самим терміном, що й цивільних. Експерти ОБСЄ вказали, чому це не дрібниця: така підміна стирає межу між військовим і цивільним та відкриває шлях до кримінальних переслідувань там, де комбатант за міжнародним правом має імунітет. Трибуналів, які визначали б статус полоненого, як того вимагає Конвенція, у Росії просто немає.
Юридично це нічого не змінює. У Римському статуті такі діяння — стаття 8, воєнні злочини. В Україні — стаття 438 Кримінального кодексу, «Порушення законів та звичаїв війни». І в жодній із цих систем у таких злочинів немає строку давності: справу можна порушити й через тридцять років.
«Мені наказали» — аргумент, який не спрацював ще в Нюрнберзі
Це найпопулярніша лінія захисту всіх часів. Римський статут її закриває: наказ начальника не звільняє від відповідальності за воєнний злочин, якщо його протиправність була очевидною. Наказ убити полоненого очевидно протиправний — це знає рядовий будь-якої армії світу.
Отже, виконавець відповідає за те, що зробив руками. Далі починається найцікавіше.
Стаття 28: чому генерал відповідає за чужі руки
Норма, яку в Гаазі називають командною відповідальністю, у Римському статуті записана в статті 28. Формулювання жорстке: командир відповідає за злочини підлеглих, якщо він знав або, з огляду на обставини, мав знати про них — і не вжив усіх необхідних заходів, щоб запобігти, припинити або передати справу для розслідування.
Тут і ламається улюблена конструкція «я був не в курсі». Обвинуваченню не потрібно доводити, що генерал бачив розстріл. Потрібно довести інше: за яких обставин він міг цього не знати, якщо страти тривають місяцями, потрапляють у відео, а жоден виконавець не покараний. Заяви російських посадовців у стилі «пощади не буде», зафіксовані у звіті ОБСЄ, працюють тут проти них самих: це і є та сама атмосфера безкарності, яку створює командування.
Сама стаття 28 з’явилася лише 1998 року. Але доктрина, яку вона кодифікувала, старша за неї. У Нюрнберзі судили не лише тих, хто натискав на курок, а тих, хто планував і санкціонував. Трибунал щодо колишньої Югославії посадив на лаву підсудних генералів, які «не знали» про різанину, — і чинного на момент злочинів президента. Трибунал щодо Руанди довів: письмовий наказ необов’язковий, достатньо мати владу зупинити — і нею не скористатися.
Окремо в Статуті є стаття 27: посадове становище, включно з посадою глави держави, не звільняє від відповідальності й не пом’якшує покарання.
Другий фронт: те, що починається після обміну
Поки міжнародні механізми розкручуються роками, є частина справедливості, яка настає одразу після того, як людина переходить лінію обміну. Її треба оформити документами — і саме тут українські родини раптом виявляють, що держава розмовляє мовою довідок.
До юристів «Центру Правової Допомоги» звернувся чоловік, який провів у російському полоні три роки і п’ять місяців. Йшлося про щорічну державну допомогу — 100 000 гривень за кожен рік у неволі. Юристи підготували заяву до Міністерства з питань реінтеграції та Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, перевірили пакет документів і після подання не відпускали справу: направляли адвокатські запити, щоб її не поклали під сукно. Клієнт отримав 400 000 гривень за весь строк полону.
Гроші тут — не єдиний результат. Разом із виплатою в паперах держави фіксується строк перебування в полоні, обставини захоплення, стан здоров’я людини після звільнення. Свідчення звільнених — головне джерело доказів у справах про катування і страти: колонію ніхто не сфотографує з супутника зсередини.
«Люди сприймають ці процеси як паралельні світи: десь там Гаага — а тут черга по довідку. Насправді це одна історія. Коли ми фіксуємо строк полону й обставини захоплення, це не лише підстава для виплати — це задокументований факт, який завтра може лягти в кримінальне провадження. Тому пораду я даю однакову і бійцям, і родинам: не покладайтеся на усні обіцянки й “потім розберемося”. Усе, що можна підтвердити письмово, підтверджуйте одразу», — каже Вікторія Максюта, юрист з військового права «Центру Правової Допомоги»/
Порядок дій для родини, поки людина в полоні, юристи описують коротко: звернення до Координаційного штабу — і документальна фіксація всього, що стосується статусу. Після звільнення — оформлення належних виплат, бажано з супроводом, бо відмовляють здебільшого не по суті, а через формальні недоліки в пакеті.
Справедливість за Оленівку й за кожного розстріляного полоненого колись оформлять вироком у Гаазі. Але починається вона значно ближче — з паперу, який хтось не полінувався отримати. Юристи, що працюють у сфері міжнародного права, повторюють цю тезу як мантру: незафіксованого злочину для міжнародних інституцій не існує. А ті злочини, що зафіксовані, нікуди не подінуться — строку давності у воєнних злочинів немає ні в Римському статуті, ні в статті 438 українського Кримінального кодексу. Час тут працює на слідство.
